Тотальна втрата кадрів або проект “Поверни українця на Батьківщину!” Що насправді?

Наші західні європейські сусіди (Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина та ін.), стикнувшись із масовим припливом мігрантів з Близького Сходу і з усіма проблемами, пов’язаними з цим, із задоволенням відкривають свої обійми саме українцям-заробітчанам, а ще більше нашій молоді, яка ментально, культурно, генетично ближча до поляків, чехів і німців, ніж вихідці з Туреччини чи Сирії.

Україна лише сприяє цим процесам низькими доходами і соціальними стандартами життя. Ми створюємо вікно можливостей для наших сусідів, аби вони могли вирішити свої проблеми за наш рахунок. До нескінченного переліку риторичних запитань у сучасному українському дискурсі можна додати ще одне і сформулювати його приблизно так:

Навіщо навчати молодь, якщо кращі з них усе одно їдуть за кордон і дуже рідко повертаються на Батьківщину?

Виходить, що ми витрачаємо кошти платників податків для підготовки фахівців, і хороших фахівців, які працюють на економіку країн ЄС. Одна з найбідніших країн світу виступає донором для найбагатших. Парадокс, але з точки зору логіки – це реалії, які мають і свої причини. Складається враження, що, нібито, існує «мовчазна згода» вітчизняного істеблішменту добити економіку країни і всі варіанти для цього є прийнятними.

Нагадаю, що одним із наочних проявів суперечки між прихильниками вільного ринку і апологетами державного регулювання в суспільному дискурсі України є дискусія навколо Закону № 7206, більш відомого як “Купуй українське, плати українцям!”

Захист національних економічних інтересів – це добре, але виникає питання, заради чого і кого! Тому проект “Купуй українське” слід було б актуалізувати в значно ширшому політичному контексті, який умовно можна назвати “Поверни українця на Батьківщину!”.

Людський капітал, людський ресурс є найбільшою цінністю для розвитку будь-якого суспільства. Тому нагальним для економіки країни є те, аби зробити усе можливе для того, щоб повернути українців на Батьківщину. Це буде запорукою і незворотності реформ, і майбутнього поступу країни. Наразі ж у передвиборних перегонах «обранці» оперують економічними програмами. Але людина, як самодостатня цінність і критерій успішності розвитку суспільства, знову на задньому плані в угоду традиційному набору економічних стереотипів.

Отже, з огляду на реформи та виклики, перед яким стоїть Україна напередодні 2021 року, відповідь на суперечку між прихильниками вільного ринку і державного регулювання виглядає абсолютно однозначною. Сьогоднішня Україна, як, мабуть, жодна інша країна світу, потребує наявності сильного державного сектору економіки, який має бути наповнений освіченими фахівцями з новими цінностями і сучасними компетенціями. Як показує світова практика, таких людей треба не просто навчати, а й виховувати і плекати! І, що важливо, створювати всі умови для усунення такої негативної тенденції, як тотальний виїзд трудових ресурсів за кордон.