Відсутність згоди одного із подружжя=недійсність договору?

Непоодинокими є випадки, коли інший із подружжя працює за кордоном, або сім’я вже не проживає разом, але офіційного підтвердження немає, або один з подружжя не вважає за потрібне повідомити іншого про здійснення будь-якого правочину.

Так, що ж робити, коли згоди немає, але дуже потрібно?

Відповідно до Сімейного кодексу України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз судової практики свідчить, що відсутність згоди одного із співвласників подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання недійсним правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном. Адже укладення такого договору без згоди другого із подружжя підтверджує порушення його форми і, відповідно, надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи – контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

А отже, коли чоловік уклав договір купівлі-продажу квартири без згоди дружини на таке відчуження, то дружина має право звернутись до суду із позовними вимогами про визнання оспорюваного договору недійсним.

Із даними висновками важко не погодитись, оскільки договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя. Адже, відповідно до чинного законодавства, подружжя має не лише спільні права, а й обов’язки.

Також, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Лише після вирішення питання про поділ майна і виділення конкретних часток кожному зі співвласників майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Судова практика вказує, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитися з об’єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме об’єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки – лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). У такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог ст. 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об’єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного зі співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об’єкт. Отже, передати у власність можна лише весь об’єкт. Тому договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним у цілому (Постанова Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18). Повний текст рішення можна переглянути за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90143648.

Звісно ж, із кожного правила існують винятки. Нижче наведений не виключний перелік умов за яких правочини можуть бути посвідчені без згоди другого з подружжя:

  • Договір про відчуження або заставу майна – коли один із подружжя не проживає за місцем знаходження майна і місце проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини повинна бути подана копія рішення суду, яке набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім;
  • На укладення договору позики, згода одного із подружжя, за думкою Верховного Суду, не потрібна;
  • Правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з документа, що посвідчує право власності, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо.

Зауважимо, що визнання договору недійсним також змінює/припиняє права третьої особи, яка є стороною за укладеним договором. Тому важливо також перевіряти сімейний стан контрагента при здійсненні правочинів.

Дискусійним є питання щодо правомірності використання довіреності на розпорядження майном замість нотаріальної згоди одного із подружжя. Адже чинне законодавство не містить прямої заборони. Для прикладу, довіреність виданого одним із подружжя на ім’я другого, із текстом на кшталт «на укладення будь-яких правочинів стосовно розпорядження майном (рухомим чи нерухомим), що перебуває у їхній спільній власності подружжя, а також на набуття ним у спільну власність подружжя будь-якого майна (рухомого чи нерухомого)». Однак, проаналізувавши судову практику можна зробити висновок, що і такі правочині, погоджені другим із подружжя на підставі довіреності, можуть бути визнані судом недійсними. Оскільки, згода одного із подружжя на вчинення правочину має бути викладена окремо у письмовій формі із зазначенням конкретних дій, на конкретно визначене майно, а також може стосуватися тільки майна, наявного на дату видачі доручення.

Відкритим залишається питання щодо можливості використання довіреності одного із подружжя на розпорядження майном замість нотаріальної згоди та чи зумовлює це недійсність правочину у зв’язку із недотриманням форми?